Василь Шкляр: «У нашому суспільстві найбільше бракує чесних відносин»

Прага – До Праги на запрошення громадської організації «Українська європейська перспектива» приїхав відомий письменник і громадський діяч, а віднедавна і політик Василь Шкляр. У розмові з Радіо Свобода Василь Шкляр розповів, зокрема, про свої головні очікування від нового президента України і передвиборчі прогнози, про те, коли екранізують «Чорного ворона» і коли він буде готовий прийняти Шевченківську премію.

– Ви увійшли до проводу політичної партії «Укроп», яка вже має свого кандидата в президенти – Олександра Шевченка. Як цей бізнес-партнер олігарха Ігоря Коломойського збирається побороти «злочинну систему», якщо весь бізнес Коломойського, як кажуть його опоненти, був побудований на схемах викачування державних грошей?

– Я пристав до «укропівців» на початку війни у 2014 році, коли для мене головним критерієм цієї політичної сили був внесок у захист України. Тоді до мене підійшли хлопці, наші військові, дуже авторитетні для мене, яких я добре знав з гарячих подій, такі, як Титановий Джексон, Микола Колесник. Вони сказали: пане Василю, станьте поруч з нами в цю тяжку годину.

Знаєте, мені здається, в українців дуже коротка пам’ять, причому не вікова, а зовсім короткі відтинки. Сьогодні всі нібито забули, що є Ахметов, що є Фірташ, а всіх муляє Коломойський. Я дуже добре знаю, скільки ця людина зробила для захисту України, коли та московська нечисть, сепаратизм сунув у наш край. Якби тоді не Дніпро, не дніпряни, то сьогодні лінія фронту напевно проходила б у Холодному Яру.

– І це ви пов’язуєте з Коломойським?

– І це я пов’язую з Коломойським, бо я багато чого бачив, я може трошки більше знаю, ніж дехто, і я знаю, як на Іловайськ, коли дуже хвалені люди від влади, не буду зараз казати про їхню ганебну чи ще якусь участь, але я пам’ятаю, як на допомогу пішли інкасаторські бронемашини з написами «ПриватБанк». Я цього ніколи не забуду.

А те, що робитиме Олександр Шевченко, то його справа, я не є радником Олександра Шевченка, хоча він мені видається набагато поряднішим за багатьох теперішніх кандидатів.

– Мабуть, найбільш скандальними для «Укропу» були проміжні вибори до Верховної Ради у Чернігові 2015 року. Тоді кампанія за участі Геннадія Корбана відзначилася масовим підкупом виборців і чорним піаром. Які ваші висновки з цієї історії?

– Я не є ні партійним функціонером, щоб робити якісь, тим більше, оргвисновки. Я тільки знаю, що Геннадій Корбан відійшов від «Укропу», партію очолює львів’янин Тарас Батенко і за останній час, а я якраз стежу за законопроектами, якими опікуються, чи вносять, чи виробляють «укропівці», не було жодного, за який би я соромився.

– Триває реєстрація кандидатів на посаду президента України, серед них вже є Юрій Бойко. Звичайно, що ми б мали до цього числа додати ще Петра Порошенка і Юлію Тимошенко, хоча вони ще офіційно до боротьби за президентську посаду не вступили. На вашу думку, у кого з них найбільші шанси бути обраним шостим президентом України?

– Мені дуже важко розцінювати, власне, як і кожній людині, шанси тих, кого майже не знав, або хто в політиці збанкрутував. До банкротів я відношу того ж таки Бойка, він власне ніколи й не був проукраїнським політиком.

Для мене є критерієм те, що вони заперечують, вони чути не хочуть, що Степан Бандера, скажімо, є героєм. Я завжди журналістам кажу: а чому ви їм не поставите запитання: «Якщо тебе не влаштовує Бандера, не влаштовує тебе Шухевич, то назви хоч одну людину, яка боролася за незалежність України і є твоїм героєм». Вони не можуть назвати жодного.

Через те із цієї когорти колишніх регіоналів чи їхніх однодумців, взагалі цих проросійських політиків, я б їх навіть не розглядав, тому що їхній час минув. Так, вони набиратимуть чималий відсоток голосів, ще є, на жаль, багато в нас такого електорату, такої несвідомої маси, даруйте за це слово, і вони відіграватимуть певну роль в цій боротьбі. Але шансів на перемогу у них немає, тому що Україна стала на незворотній шлях справді європейського розвитку і поступу, і зараз я з великою радістю можу вже говорити про величезні зрушення в напрямку українізації, відбуваються речі, про які недавно ще можна було тільки мріяти.

– Пане Шкляр, а в цьому контексті, на вашу думку, які мають шанси бути обраними на посаду президента комік Володимир Зеленський і співак Святослав Вакарчук, про яких сьогодні так багато говорять?

– Я їх теж, на відміну від багатьох, не розглядаю серйозними гравцями, не те, що претендентами на перемогу, і навіть я не бачу їх як серйозних політиків, і це, зрозуміло, я думаю, що ніхто не бачить. Якщо за них хтось голосує чи підтримує, то це є той таки протестний електорат, якому все обридло, все остогидло і вони вже, так би мовити, як каже молодь – «для приколу» готові голосувати за Зеленського чи Вакарчука. Але я думаю, що ті, хто зараз в опитуваннях їх підтримують, вони навіть на вибори не прийдуть.

– Чи можна зрозуміти з цієї вашої відповіді, що у вас серед усіх станом на сьогодні зареєстрованих кандидатів немає свого очевидного лідера?

– Я дозволю собі утриматися з відповіддю на це запитання, я тільки вам скажу одне: у час такої корупції, від якої страждає Україна, будь-якого президента треба міняти, взагалі на одній посаді не можна тримати людину два терміни.

Хто зможе перемогти, це ми побачимо трошки пізніше, хоча аналітики бачать двох головних учасників фіналу – це Юлію Тимошенко і нині чинного президента Петра Порошенка, але ця виборча кампанія буде найбільш непередбачуваною.

Якщо раніше кожен фаворит, президент намагався зробити все для того, щоб з ним до фіналу вийшов комуніст, то це вже був вчорашній день і він знав, що хоч за комуністів кричить люмпен, то він все одно переможе. Зараз я думаю, що кожен фаворит мріє, щоб з ним потрапив до фіналу такий, наприклад, як той таки Бойко, який виконуватиме тепер цю роль.

– Якщо б вам доручили, пане Шкляр, то як би ви сформулювали головне завдання для новообраного президента України, враховуючи такі реалії, як анексований Крим, війну на українському Сході?

– Вони ставлять пріоритетом завершення війни, хоча не всі кажуть, в який спосіб, патріоти бачать, звичайно, це завершення перемогою. Вони говорять про подолання корупції, але все це фрази, обіцянки, штампи.

Я вважаю, що президент повинен зробити все для того, щоб встановити в Україні чесні правила гри. Знаєте, один із героїв мого роману «Троща» не любив цих високих фраз, не казав, що я хочу бачити Україну квітучою, заможною чи якоюсь занадто успішною. Він казав, що я хочу, щоб Україна була чесною. Оцих чесних відносин найбільше бракує у нашому суспільстві. Через те у людей розпач, зневіра, коли один жирує, коли один отримує, як там у нас у «Нафтогазі» є лише премії по 2 мільйони, а інші люди користуються крихтами. Я не кажу про якесь зрівняння, але мусить суспільство, особливо в час війни, якось рівномірно розподіляти тягар, який падає на всю націю. Кожен мусить бачити, що зусилля, його праця цінується, бо у нас так виходить, що якщо вчитель не в десятки, а в сотні разів менше отримує від згаданого мною функціонера того ж «Нафтогазу», чи якогось міністра, а зараз наплодили дуже багато всіляких структур з високо оплачуваними зарплатами, то це означає, що вчитель чи лікар не вартий нігтя отого товстосума, який сягнув певної хлібної посади.

– Як би ви оцінили стан видання української літератури в Україні сьогодні, стан побутування української мови?

– У нас відбулися великі зрушення у книговидавничій справі.

Раніше ми не могли навіть мріяти про те, що українська художня книжка може сягнути накладу 300 тисяч, а я кажу про «Чорного ворона». Взагалі, якщо книжка могла сама себе окупити, то мала б вийти тритисячним накладом і це вже вважалося успіхом.

Завжди, а візьмемо таку побутову обставину: їдеш в метро і бачиш, що купували і читали люди там цю дешеву московську літературу, якою був заполонений наш ринок, то вже сьогодні ми бачимо, що українська книжка її випередила, витиснула.

І це не тільки завдяки якимось сприятливим важелям з боку держави. Це сталось завдяки ентузіазму наших видавців, завдяки тому, що Україна сьогодні має цілу когорту дуже добрих, класних письменників.

Для літератури потрібна погода, ці погодні умови мусять постійно поліпшуватися, але я в цих тонкощах не дуже розуміюся, я не є ні економіст, ні видавець, але в цьому плані я зараз почуваюся якраз комфортно.​

– Ваш «Залишенець. Чорний ворон» – одна з найчитаніших книжок в Україні. Там є така думка: «Якщо немає надії на перемогу, то зостається ще прагнення помсти». Як маємо це розуміти?

– Чи побачимо ми ще цього року фільм?

– Так, цього року, це я вже можу сказати точно, зйомки майже завершені. Єдине, що нас підвела погода, в Україні почалася зима в листопаді, випали сніги, а потрібна була натура осіння, через те деякі сцени перенесено на весну. А основний матеріал відзнятий, мені подобається режисер, актори, взагалі творчий колектив дуже класний. І там теж відбулася, адже ви знаєте, що за те, щоб екранізувати цей фільм, була тривала боротьба, за це бралися дуже відомі люди, і здавалося б впливові, в тому числі Віктор Ющенко, але це нікому не вдавалося. Тут якраз так збіглися зорі, що про деякі містичні речі це довго розповідати, але фільм, я вже можу з певністю сказати, що цього року ми побачимо.

– Чим ви пояснюєте інтерес до твору (наклад у 300 тисяч): браком літератури з історії України, незнанням минулого, тих сторінок, які ви для багатьох читачів відкрили першим? Чи маєте інше якесь пояснення?

– Тут є кілька факторів. Насамперед, я би назвав те, що українці спраглі своєї історії, вони її ніколи не читали правдивою. Нам історію писали загарбники, які називали себе героями, а наших героїв навпаки – бандитами. Але водночас я хочу сказати, що такі книжки теж є, але можливо вони менше читаються.

Очевидно, я дуже правильно зробив, що в цьому романі, можливо вперше, назвав речі своїми іменами. Я знав, що я наживу ворогів, наживу опонентів, але я писав цю книжку гранично чесно і вона вийшла, крім того, дуже вчасно. Вона вийшла ще за режиму Януковича, вона, як сьогодні пишуть аналітики, розбудила багатьох українців.

А наш віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко пішов далі, він сказав, що без «Чорного ворона», очевидно, не відбулася б Революція гідності. Я вважаю, що це перебільшення, але я щасливий від того, що я ще на Майдані під час революції бачив дуже багатьох своїх прихильників, вони навіть приїжджали туди з моєю книжкою. І я знаю, що її зараз читають багато на передовій, там серед наших воїнів я маю дуже багатьох своїх читачів.

– Пане Шкляр, за часів минулого режиму ви відмовилися від Шевченківської премії. Чи буде мати ця історія продовження?

– Знаєте, вона мене менше цікавить, ніж багатьох, бо до мене зверталися дуже авторитетні люди, зокрема, із моральних авторитетів, з групи «Першого грудня», академіки, які мене шанують, а я їх. Вони навіть мені казали: ми маємо добрі взаємини з президентом, ми звернемося, хай вам все таки вручать цю премію. Я сказав, що мене це зараз не хвилює, мені ніяких компенсацій не потрібно. А якщо колись прийде президент, якому не треба буде підказувати, чи робити якісь подання, то тоді ми з ним поговоримо.

Матеріал – Радіо Свобода, Оксана Пеленська