27 червня- День пам’яті жертв комуністичного режиму в Чехії

і звинуватили у замаху на комуністичний режим. Проти неї та ще дванадцятьох політиків організували показовий процес («Мілада Горакова і компанія»). Мілада Горакова була одна з четвірки засуджених на смерть і повішених у Празі 27 червня 1950 року. Цей день у Чеській Республіці відзначають як День пам’яті жертв комунізму.

Мілада Горакова Жінка, що не зрадила своїм принципам Зора Дворжакова Час добігав кінця. Менш ніж за шістдесят годин її життя скінчиться. Вони помістили її в старий шпиталь у празькій в’язниці «Панкрац». Вони привели її до камери смертників, маленької по- рожньої кімнати зі столом та стільцем. Вони спостерігали за кімнатою постійно, але дозволи- ли їй написати листи найближчим і найріднішим людям у ці останні хвилини її життя. Написавши перший рядок, «Мій найдорожчий, мій найкращий татку», вона відчула, наче її вісім- десятиоднорічний батько сидить перед нею. Характером, способом думання та емоційно вони були дуже схожі. Все життя дотримуючись гуманістичних і демократичних принципів першого президента Чехословацької Республіки Т. Г. Масарика, він направляв її мислення, погляди на життя і політичні спрямування в цьому дусі. Вона завжди зберігала відданість цим принципам, тому для неї було природно приєднатися до руху Опору, коли німці захопили решту колишньої Чехословаччини і створили Протекторат Богемії та Моравії. Однак її заарештували, піддали німецькому суду в Дрездені. Вперше тоді над нею нависла загроза смертної кари. Того разу смерть її обминула. Однак через кілька років комуністичний суд таки відправив її на смерть. Навіть тоді вона зали- шилася вірною принципам, в які вірила, та не вагаючись заявила у своїй останній промові на процесі: «…Я живу за принципами, в які вірю, бо наслідую людей, яких вважаю авторитетом для себе, це, насам- перед, обидва президенти Чехословацької Республіки, Т. Г. Масарик і доктор Едвард Бенеш, вплив яких я відчувала все своє життя». Така заява розлютила комуністичний суд, і вони тримали її в таємниці протягом усього періоду комуністичного тоталітаризму.

З батьком у неї було глибоке взаєморозуміння. Обоє мали раціональний і незалежний спосіб мислення, та вона, на додачу, була ще наділена великою чутливістю, мабуть, успадкованою від ма- тері, тендітної емоційної жінки, передчасно померлої. Мілада якоюсь мірою взяла матір під свою Жінка, що не зрадила своїм принципам 152 опіку. Дівчинкою вона пережила з батьками сімейну трагедію, смерть сестри й маленького братика Мілади. Обоє пішли з життя в один тиждень, що довело матір до нервового зриву. Це трапилося у важкі часи перед початком Першої світової війни. Тільки народження ще однієї дитини, сестри Вєри, повернуло в сім’ю трохи радості. Можливо, те випробування показало Міладі, яким жорстоким і байдужим буває життя, і наві- яло бажання допомагати нужденним і стражденним. Вона вирішила, що це її життєве призначення, і що найкраще вона зможе його виконати, вивчаючи медицину. Але батько знову спрямував її в ін- ший бік. Він переконав, що, як правник із соціальних та гуманітарних питань, вона зможе ефектив- но надавати людям допомогу та опіку. Батько завжди був поруч; він підтримав її прагнення до знань і громадську активність. Він і сам був активний громадянин. Багато разів Міладина мати хвилювалася, коли батько йшов з дому, щоб взяти участь у різних демонстраціях. Він і в цьому був для Мілади зразком, і не дивно, що він був за неї, коли навесні 1918 року її відрахували зі школи. Якийсь поліційний інформатор доніс, що вона вручала квіти протестантам на мітингу проти продовження війни. На щастя, їй дозволили довчитися в іншій середній школі на вулиці Слезькій, куди вона вступила восени 1918 року. Однак пізніше, під час сфабрикованого проти неї процесу, комуністична пропаганда поширила абсурдну вигадку, що вона ще в юності була хуліганка, бо її, начебто, відрахували зі школи за участь у по- валенні Маріанської колони на Старомєстській площі Праги. 3 листопада 1918 року. Говорилося, що наче саме Мілада накинула мотузку на шию Діві Марії, хоч насправді все було не так, та й час не збігався. В останньому листі батькові вона дуже журилася, що покладає на його плечі такий тягар, але однаково просила триматися, не здаватися і розповісти її дочці Яні про їхню сім’ю та родину все, що вона не встигла. Якщо дівчина зростатиме, знаючи про свої корені і до якої сім’ї належить, безперервність збережеться, і обоє вони залишаться в її молодому житті. Поки вона закінчила листа до батька і почала писати листа до чоловіка, спливло тридцять шість годин. У цей час вона написала багато інших листів: до сестри Вєри та її чоловіка, до матері свого чоловіка, до подруг із Сатски2, до домогосподарки, що давала лад її дому, і, насамкінець, своїй юній дочці Яні – листа, сповненого любові та тривожних порад, адже вона усвідомлювала, що незабаром залишить дівчину-підлітка.

Коли вона почала писати листа чоловікові, Богуславу, в пам’яті її постали двадцять три роки, проведені разом. Вона зустріла його, коли була студенткою юридичного факультету. Він тоді вже був аграрним інженером, а пізніше здобув сту- пінь доктора технічних наук. Працював на чехословацькому радіо, де мав власну сільськогосподарчу програму. Їх зв’язу- вали щирі емоційні стосунки, Богуслав виявляв глибоке ро- зуміння роботи і громадської діяльності дружини. Для нього її інтереси завжди були на першому місці. У своєму листі Мілада визнає, що він ніколи не стримував її політ. Вона здій- снила своє бажання допомагати і бути корисною нужденним, як адвокат Центральної соціальної служби празького муніци- палітету. Вона самовіддано працювала для чехословацького Червоного Хреста. Та цього було замало в її розумінні праці заради загального добра. У той період, після Першої світової війни, коли жінки завойовували дедалі більші права, Мілада, як сучасна молода жінка, долучилася до жіночого руху. Вона захоплювалася діяльністю засновниці Національної жіночої ради, сенаторки Франтішки Пламінкової, та стала її співробітницею. Увійшла до керівництва Національної жіночої ради, а також очолювала її юридичний департамент. У політичному спектрі найближчою їй була Національна соціалістична партія Едварда Бенеша. Вона вступила до неї вже за часів Першої республіки . Міладі дуже пощастило, що двоє чоловіків, які супроводжували її в житті – батько й чоловік – цілковито розуміли її та її діяльність. Чоловік був завжди поруч з нею, за добрих часів і за поганих. За німецької окупації вони обидва приєдналися до руху Опору, Політичного центру та Петиційного комітету «Лишаємося вірними». Пізніше їх обох за- арештували під час літньої відпустки, 2 серпня 1940 року, в селі Горні Брадло , де по них прийшли гестапівці. Лише коротко вони побачились у «Маленькій фортеці» в Терезині та 1944 року, після вироку народного суду в Дрездені, коли вона дістала вісім років ув’язнення, а він – п’ять. Мілада боялася, що війна зруйнує її сім’ю; на щастя, цього не сталося. Тоді вона пообіцяла своїм близьким, що присвятить себе тільки їм, що робитиме для них усе, чим нехтувала раніше. Та повоєнні події знову затягли її у коловорот справ. Вона відчувала обов’язок продовжувати роботу Франтішки Пламінкової, яку стратили під час війни. Коли створили Раду чехословацьких жінок, вона її очолила. Мілада бачила, як потрібна допомога тим, хто повертався після концентраційних таборів і тюрем. Отож, не вагаючись, стала одним з п’яти заступників голови Союзу звільнених політичних в’язнів. І зрештою, в дискусії з президентом Бенешем дала себе переконати, що такі люди, як вона, необхідні в громадському житті, та що їй слід прийняти мандат депутатки Тим- часових національних зборів. Вона підтвер- дила свій мандат на виборах 1946 року, коли балотувалася від округу Чеське Будейовіце і стала депутатом Національної конституцій- ної асамблеї від Національної соціалістичної партії. У такому неспокійному житті чоловік був поруч із нею. Він завжди підтримував її, і вона відчувала до нього щиру вдячність і любов. Він вніс в  її життя інший вимір. Він походив з глибоко релігійної протестантської сім’ї, і Мілада, доти католичка, перейшла до протестантизму. Вона багато розмірковувала над питан- нями віри та релігії, та під час випробувань, яких їй довелося зазнати в нацистських і комуністичних тюрмах, знаходила сили у вірі в Бога. Коли в неї спитали останнє бажання перед стратою, вона запитала про долю чоловіка. Їй треба було знати, що з ним сталося. Після свого арешту вона підозрювала, що він утік; але не була певна, чи його також не заарештували, і навіть чи він живий. Їй відповіли, що нічого не знають про нього, хоч їм було відомо, що він утік з країни. Підтримуючи непевність, вони примножували її страждання. Отож, вона написала йому в листі:

Пишучи листи своїм близьким у камері смертників, Мілада пригадувала жахливі випробування, що їй довелося пережити в нацистських в’язницях і камерах допитів. Вона думала, що таке вже ніколи не повториться в її житті, та за якихось кілька років усе повторилося, коли комуністична служба дер- жавної безпеки заарештувала її та піддала нескінченним допитам.

У публічних виступах вона часто висловлюва- ла думку, що, навіть коли політично ми схиляємося до Радянського Союзу, треба провадити власну політику. Співпрацю з Радянським Союзом слід врівноважувати дружніми контактами з Заходом. Хоч її стосунки з людьми були дуже дружні, а на обличчі завжди сяяла усмішка, вона не була ні наївна, ні легковірна. Вона наважилася критикувати політику власної партії, коли довідалася, не- задовго до лютого 1948 року, що деякі високі функціонери Національної соціалістичної партії почали співпрацювати з комуністами в обмін на обіцяні вигоди. З початком комуністичного тоталітаризму, в лютому 1948 року, Мілада Горакова хотіла здати свій депутатський мандат негайно. Вона збиралася зробити це, виступивши в парламенті з пояснен- ням, чому вона не може підтримувати комуністичний уряд. Партійні товариші та чоловік відмовили її. Суспільство було пронизане страхом. Комуністи негайно почали арешти політичних опонентів. Пред- ставники демократичних партій тікали за кордон. Мілада склала свої депутатські повноваження 10 березня 1948 року, після трагічної та невиясне- ної смерті міністра закордонних справ Яна Масарика. На цей час деякі організації, почесним членом яких вона була, залякані, почали відмовлятися від неї. Двері Ради чехословацьких жінок закрилися для неї, хоч вона ще й лишалася головою. І вона, і чоловік залишилися без роботи, доки за якийсь час їй вдалося знайти постійну адміністративну посаду. Втім вона була певна, що комуністичний тоталітаризм не протримається довго. Проти нього почав формуватися опір, базуючись на досвіді антинацистського опору. Треба було допомагати по- страждалим, допомагати тим, хто хотів утекти за кордон. Необхідно було виробити нові концепції та процедури майбутньої зміни режиму. Місцевий рух опору має бути зв’язаний інформаційним каналом з закордонним опором. Так звана «політична шістка» з членів Національної соціалістичної партії почала працювати над цими завданнями, і Мілада була в ній незамінна. Саме вона готувала новини для закордонного опору і отримувала новини від них. Думала про те, щоб поїхати за кордон, але вирішила, що важли- віше їй тепер лишатися вдома. Вона підтримувала ідею про те, що добре було об’єднати силу опору всіх демократичних партій. Це обговорювалося на зустрічі у Вінорі у вересні 1948 року, але згоди не досягли. Втім держбезпека та комуністичне правосуддя визнало цю зустріч доказом існування такого підривного центру.

 Коли вони заарештували Міладу Горакову 27 вересня 1949 року, то не мали переконливих доказів проти неї. Та це були часи сталінського курсу на посилення класової боротьби. Готую- чись до «жахливих процесів», у  Чехословаччині почали працю- вати радянські експерти. Процес «Керівники диверсійної змови проти республіки: Мілада Горакова та інші» став штучно зрежи- сованим жахливим процесом, який нагнітав страх у суспільстві. За радянським зразком, запитання та відповіді в протоколі допи- тів вигадували слідчі. Вони маніпулювали фактами і переноси- ли їх у вигаданий контекст. Обвинувачуваних змушували вчити протокол напам’ять і завчено відповідати в суді. Під час судового процесу, який розпочався 31 травня і за- кінчився 8 червня 1950 року, Мілада Горакова неодноразово на- магалася порушити нав’язану процедуру і говорити від свого іме- ні. Вона не захищалася, швидше пояснювала свою позицію та дії. Загалом було тринадцять підсудних, четверо з них засудили на смерть. Решта дістали різні терміни ув’язнення – від п’ятнадцяти років до пожиттєвого. Коли вона закінчила писати свого десятого листа в камері смертників, був полудень 26 червня 1950 року. На її бажання, до неї прислали протестантського пастора. Потім повели в підземний кори- дор, де вона мала зустрітися з дочкою Яною, сестрою Вєрою та чоловіком сестри. Так вони виконали ще одне з її останніх побажань. Ця зустріч означала для неї багато; вона принесла в її душу примирен- ня. Їй не дозволили поцілувати дочку, але Яна знаком показала їй, що тітонька Вєра при надії. Вона була вражена думкою про заміну свого життя життям дитини, яка мала прийти у цей світ, наче вона з рук до рук передавала їй факел. Вона сприйняла це, як велике полегшення, як шлях до примирення зі своєю долею. Вона звірилася в цьому в своєму останньому, одинадцятому, листі, написаному о пів на третю ранку в день страти. У вівторок, 27 червня 1950 року, її провели до місця страти, останньою з чотирьох засуджених на смерть. Її життя обірвалося о 5:45 ранку. Сьогодні Мілада Горакова стала символом антикомуністичного опору. Її доля слугує застере- женням для сьогодення і майбуття. Вона йшла праведною дорогою і не зійшла з неї навіть ціною власного життя. Вона вірила у правдивість біблійної притчі: «В путі праведности є життя, і на стежці її нема смерти».