Актуально

Олександр Олесь: драматичне повернення на Батьківщину

By Січень 26, 2017 No Comments
Цими днями Україна здригнулась від звістки з Праги. Фото розкопаної могили Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі викликали шок і нерозуміння. І оскільки шукати винних у нас вміють, суспільний вирок винесли миттєво — звинувачення полетіли і в бік українського посольства, і в бік МЗС, і в бік тамтешньої української діаспори.  При тім у суть справи вникали далеко не всі «прокурори». Z взявся реконструювати перебіг подій і з’ясувати, як таке взагалі могло трапитися.

Найпершою новиною для загалу стало те, що за цвинтарне місце для могили видатного українця платила не держава, а приватна особа. Хоч це насправді ніяка не новина — це типова ситуація, яка є з усіма практично без винятку українськими могилами за кордоном. Та почнемо дещо здалеку…

Останній прихисток у Празі

Протягом ХХ століття Україна — особливо в сенсі країни-спільноти, а не УРСР — мала тісні культурні зв’язки з Чехо-Словаччиною. Більшовицький переворот та подальші події в Україні вигнали в еміґрацію величезну кількість української інтеліґенції. Прага стала одним з головних центрів українства за кордоном. Тут функціонував Український вільний університет, в Подєбрадах працювала Українська господарська академія. В українській літературі виник феномен «Празької школи» — Олена Теліга, Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич та багато інших. В еміґрації опинилися родини професорів з України. Після поневірянь різними європейськими містами осів у Празі й Олександр Кандиба, більш відомий нам як Олександр Олесь.

 

Болить душа моя, болить…
Пекучий біль її проймає…
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає…

Я жив… а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє життя зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..

Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба,
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.

Олександр Олесь. 1906 рік

Отож багато українських політичних та культурних діячів прожили життя й померли у Празі, були поховані на празьких цвинтарях. Далеко не всі українці мали нащадків чи достатньо матеріальних ресурсів для того, щоб забезпечити догляд могил. Традиційно такі могили оплачувала і доглядала українська громада. Серед них і могилу Олександра Олеся, нащадки родини якого замешкали в Канаді, бо диппредставництву офіційного Києва традиційно до таких справ діла нема. Отже, протягом багатьох років могилою українського поета опікувалися діаспоряни. Плату по черзі вносили окремі приватні особи.

Похорон Олександра Кандиби. 1944 рік

В 1969 році могилу Олеся привели до ладу і теж коштом української громади. З боку державних установ якоїсь концепції чи системи догляду за похованнями визначних українців за кордоном не існувало (це переважно були вороги СРСР) і не існує дотепер (жива пострадянська традиція). Традиційно все тримається на патріотичному ентузіазмі (волонтерстві) окремих людей. Хтось могили прибирав, хтось вносив оплату. Десять років на Ольшанському цвинтарі виходять у суму, еквівалентну $800 (20 тисяч чеських крон). І з суто юридичного погляду той, хто цю суму сплачує, отримує право розпоряджатися місцем на цвинтарі на свій розсуд протягом тих десяти років.

 

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
І в щасті, в радості — німі.

Весна, зима, і дні, і ночі,
Музика, сміх, і плач, і рух,
Та скрізь, як привід опівночі,
Блукає твій самотній дух.

Олександр Олесь. 1925 рік

У 2008 році 20 тисяч крон за могилу, в якій поховані Олександр Кандиба та його дружина Віра з дому Свадковських, сплатив Володимир Михайлишин. Він — нащадок українських еміґрантів ще з тих довоєнних часів, знаний вчений-хімік і український активіст. Доглядали за могилою, яка є ще й символічним місцем поховання сина Олександра Кандиби — закатованого у німецькому концтаборі Олега Ольжича, представники української діаспори, зокрема з «Об’єднання Українок». Словом, досі ситуація з могилою родини Кандиб не вирізнялася із загального стану справ з похованнями українців у Празі.

Родина Михайлишиних: Моцарт чи Сальєрі?

Та сталося непередбачуване: Володимир Михайлишин помер, а його син Роман, який мешкає у Швейцарії, вирішує поховати батька в могилі подружжя Кандиб. Нагадаємо, що з юридичного погляду на таке рішення Михайлишин-молодший мав повне право. Але з погляду моралі виглядає воно цілковитим дикунством. Чи розумів син померлого, що робить? Чи мав інші варіанти способу виконання свого останнього обов’язку перед батьком? З усього виглядає, що на обидва питання відповідь ствердна. Щоправда, об’єктивної можливості знати усі обставини справи достеменно наразі нема. Натомість маємо кілька версій.

Перша: знайомі родини Михайлишиних стверджують, що між батьком та сином панували вкрай напружені відносини. Проживши якийсь час у Празі, родина Володимира Михайлишина переїхала до Швейцарії. Згодом старший Михайлишин повернувся до Праги. Син залишився в Швейцарії. Відтоді вони не спілкувалися протягом багатьох років. Такий жест сина може бути потрактований як вияв неприязні щодо батька. Роман, до речі, не носить батьківського прізвища — він пишеться не Михайлишин, а найімовірніше Діян (принаймні так воно фонетично сприймається на слух).

Але у рішенні поховати Володимира Михайлишина в могилі Кандиб Романа підтримали і онук покійного Марко, і дружина — пані Аліце.

Версія друга: існує заповіт, відповідно до якого сам Володимир Михайлишин хотів бути похованим у могилі Олександра Олеся, і син всупереч цілому світові виконував останню волю покійного. Але і тут виникає питання: для чого тоді Володимир Михайлишин оплачував ще одне — окреме — місце для поховання на тому ж таки Ольшанському цвинтарі. А вже це нам відомо абсолютно достеменно.

Ще один нюанс: Роман Михайлишин не мав наміру виймати останки Віри та Олександра Кандиб із могили — він хотів «підпоховати» батька до них. Завадити цьому вдалося представникам посольства України в Празі, де, власне і до речі, досі не призначено посла. Бо якби ж намір про «підпоховання» був здійснений, то подальша ексгумація і перепоховання Олександра Олеся були б неможливими без згоди тієї ж таки родини Михайлишиних. Українські дипломати довідалися про проблему на Ольшанському цвинтарі буквально за день перед похороном пана Володимира й намагалися переконати сина змінити рішення, однак вдалося їм зробити лише те, що ми вже описали вище.

Хай би які були мотиви вчинку родини покійного, незаперечним фактом залишається те, що з юридичного погляду ці люди мають право на таке рішення. І жодна діаспора, жодні дипломатичні установи за законом не можуть їм в цьому перешкодити. Згідно з чеським законодавством, право розпорядника місцем поховання до 2018 року належатиме правонаступникам родини Михайлишиних…

А могили Олександра Олеся в Празі більше не існує. Нащадки подружжя Кандиб — ті, що мешкають в Канаді, — вже дали згоду на перепоховання в Києві.

Нема ніц злого, щоби на добре не вийшло?

Вся ця ситуація — ляпас всій українській дипломатії та установам, які існують для того, щоб опікуватися справами українців та українства за кордоном. Пильнувати українську культурну спадщину — це теж важлива функція українських диппредставництв. А такі об’єкти, як поховання видатних діячів української культури, мають перебувати під пильним наглядом українських закордонних відомств. В разі, якщо таке поховання перебуває у «власності» приватної особи, завдання дипломатів — домовитися з тією особою.

Питання варто поставити й інакше: чому за місце на цвинтарі для Олександра Олеся платила приватна особа, а не держава Україна? Чи 800 доларів за десять років — це надто велика сума для того, щоб уникнути такої ганьби, яку пережила Україна протягом перших днів нового року? Адже таких (ну, може трохи менш славетних) могил лише на тому ж цвинтарі в Празі є ще чимало: Софія Русова, Григорій Сидоренко, Іван та Зінаїда Мірні, Спиридон Черкасенко, родина Баб’юків та багато інших. Більшість тих могил мають такий самий статус, як і поховання Олександра Олеся.

Цікаво, що рівно рік тому в українському посольстві виникла ініціатива щодо створення спеціального комітету, завданням якого була б організація догляду за українськими похованнями. Ініціативу втілили — комітет створили. Однак єдине, що він встиг зробити за цей рік, — скласти список визначних поховань. Іншої інформації про його (цього комітету) діяльність не надходило.

Та насправді ситуація навколо Олександра Олеся може мати чимало позитивних наслідків. Вже провадяться розмови про створення Національного Пантеону. Олександр Олесь буде похований в рідній землі. Є добра підстава для перегляду профпридатності працівників українських посольств. Мають бути вирішені питання з іншими визначними похованнями за кордоном. Творчість Олександра Олеся заполонила українські соцмережі. А деякі  народні депутати, можливо, навіть довідаються роки життя українського поета. Як сказала Оксана Забужко, «Олександр Олесь передає нам привіт з того світу». Тож давайте його почуємо…

Брати-вигнанці, пригадаймо
Коханий край, щасливі дні…
Брати і сестри, заридаймо
Серед чужих на чужині!

В краю холодному, німому
Минає наш короткий вік…
Коли ж ми вернемось додому
І чи пізнають нас, калік?

Чи стріне сина рідна мати,
Чи брат сестру не прокляне,
Чи серед ночі в пустці хати
На стукіт наш сірник блисне?

Чи там, де ясним сном минало
Дитинство наше золоте,
Життя з землею все зрівняло,
І тільки сам бур’ян росте?!

Брати і сестри, вийдем в поле,
Йде косовиця і жнива,
Пшеницю звозять у стодоли,
Утретє коситься трава.

Чужі, здалека, збоку станьмо,
Як край дороги — бур’яни,
І навкруги крізь сльози гляньмо
На вкриті копами лани.

Брати і сестри, даймо руки,
Забудьмо помилки, гріхи:
Одні нас палять, мучать муки,
Одні нас душать ланцюги.

Брати-вигнанці, пригадаймо
Коханий край, щасливі дні.
Брати і сестри, заридаймо
Серед чужих на чужині.

Олександр Олесь. 1928 рік

Автор статті Радко Мокрик  з Праги

Прах Олександра Олеся провели в Україну 

У Празі відбулось прощання з Олександром Олесем та його дружиною. Після відспівування в церкві останки відомого українського письменника та громадського діяча спеціальним рейсом відправили з Праги до Києва, повідомив на своїй сторінці у Facebook голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний.

У Києві Олеся захоронять на алеї почесних перепоховань Лук’янівського цвинтаря. Дату перепоховання наразі, схоже, не визначено: Ратушний пише, що похорон заплановано на четвер, натомість директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович каже про п’ятницю, а можливо й пізніший час.

“Плануємо попередньо його перепоховання на цю п’ятницю. Але ще уточнюють деякі моменти. То ще можливе певне перенесення. Перепоховання точно відбудеться на Лук’янівському кладовищі. Там на Лук’янівському кладовищі виділяється окрема ділянка для такого роду перепоховань. Ми будемо оформляти її як спеціальну алею почесних перепоховань для того, щоб рятувати останки тих визначних українців, які розсіяні десь по світу. Тобто це є одним із тих кроків уже більш системної роботи, спрямованої на догляд за могилами”, – сказав В’ятрович у інтерв’ю “Радіо Свобода”.

26.01.2017

Leave a Reply