Самобутній інді-рок гурт «Vivienne Mort» зібрав у суботу на своєму концерті у Празі поціновувачів якісної сучасної музики. Захід відбувся у музичному клубі «Футурум» з ініціативи Української Європейської Перспективи та UAPORTAL.CZ, і мав скоріше «камерний» характер. Тому цифра у майже двісті п’ятдесят глядачів потішила як організаторів, так учасників гурту. Українсько-чеська публіка на льоту підхоплювала усі композиції та неслася у емоційному музичному потоці із володарями сцени. А після концерту я поспілкувалася із солісткою і лідером «Vivienne Mort» Даніелою Заюшкіною про їхню творчість у мінорі, Прагу та сьогоденний музичний український ринок.
ПРАЗЬКИЙ КОНЦЕРТ І ЗАКОРДОННІ УКРАЇНЦІ
– Дано, дякуючи празькій публіці, ви сказали, що вона для вас дуже цінна. У чому полягає ця основна цінність?
– Прихід людей на концерт завжди для мене багато означає. Я дивлюся по собі – для походу на концерт мені потрібно бажання і рішення. Вони обрали нас і виділили цілий вечір, щоб провести його з нами і нашими піснями. Ми з хлопцями обговорювали концерт і виявилося, що для всіх нас спочатку було незвично чути, як наші пісні співаються так далеко від дому. Ми не знали, що пісня долітає так далеко і не чекали такої сильної віддачі. Люди прийшли слухати музику, це класно. Бо якщо її не слухати, вона зникне. Музиці потрібні слухачі.
– Де ще за кордоном вам доводилося виступати, і чи відрізняються між собою різні публіки у різних країнах?
– Тричі їздили до Польщі. Публіка скрізь різна, але вона завжди залежить від артиста. І тому відрізняються між собою скоріше самі концерти. Концерт створює дуже багато факторів. Вдома простіше контролювати технічну підготовку залу, на фестивалях не проконтролюєш погоду. Як це не прикро, ще один з факторів, наприклад – мій настрій, який одразу з різних боків демонструє рівень мого професіоналізму. Часом я не можу відключитися від якогось свого нав’язливого стану, попереднього наповнення, не придатного для виступу. Як мінімум, так можна підвести людей, які покладають надії на цей вечір. Глобально – доки ти не розберешся з собою, тобі нічого сказати людям, окрім того, що ти зараз знаходишся в пошуку. Друга сторона «переговорів» – публіка, – у нас хороша завжди! Люди зазвичай дуже чуйні та емоційні, чекають на щось хороше. Навіть якщо на фестивалі перед нами виступав грайнд-кор і “розбаламутив народ”, я з першої пісні повинна включити своє кіно, проектор тепер мій. Кожен артист – диригент своєї публіки. Як її налаштуєш, так вона і звучить.
– Яке враження справила на вас Прага? Що відвезете звідси додому?
– Празькі пейзажі – це як якийсь крем для очей. Навіть фізично відчуваєш, наскільки приємно дивитися на всі ці акварелі і помпезні архітектурні композиції.
Після подорожей в красиві міста, починаю ставитися уважніше до того, як виглядає середовище, в якому живу. Хочу, щоб в нас теж було чисто і без зайвих речей. В нас дуже красиві міста, але важко побачити красу Одеси, коли вона обклеєна рекламними банерами, як холодильник в старій квартирі. Я не політик і не знаю, як це змінити. Просто згадала після Праги, що мене це непокоїть. Поки що це привід для фрустрації, але я завжди відгукнуся на ефективні методи боротьби за зміни.
З речей купила собі магніт з Францом Кафкою, олівці, блокноти і тарілочку.
– Перебуваючи у Празі, можливо і раніше, ви спілкувалися із “закордонними” українцями… Як ви ставитеся до людей, які з тих чи інших причин, залишають територію України, і їдуть жити за кордон?
– Хто б що не казав, для більшості людей важлива у житті гармонія. Ми всі за те, щоб почуватися добре, навіть коли не зізнаємося собі в цьому. Для оточуючих не важливо те, що ми робимо для них. Для них важливіше, як вони почуваються поряд з нами, яку енергію ми випромінюємо. Якщо комусь для того, щоб почуватися краще, потрібно виїхати, і вони відчувають, що так їхнє життя стане більш гармонійним, то для чого лишатися? Якщо їм буде краще, то й усім оточуючим буде краще.
Але не знаю, чи я колись переїду в іншу країну. Здається, мені буде недостатньо спілкування і реалізації. Мені підходить жити в Києві і подорожувати.
– Про вас відомо, і це засвідчує, наприклад, відеокліп на пісню «Пташечка», що ви доволі співзвучна із культурою та філософією Індії. Що близьке вам у менталітеті індусів, і чим, на вашу думку, категорично відрізняються від них українці як нація?
– Ми більше поспішаємо, у нас більше амбіцій, нам важливо якось яскраво себе реалізовувати, підкреслювати свою вийнятковість. Індуси за таке переживають менше. Їх дуже багато, місця мало, доводиться рухатися більш синхронно. Можливо, вони частіше займаються саморефлексією. Можливо, ні, але в них можна повчитися спокою, терпляче ставитися до людей, дозволяти іншому бути іншим, поважати особистий простір сусіда. Я, наприклад, зі свого боку, якщо зустріну когось, хто мені дуже подобається, то мушу час від часу пояснювати собі, що мій друг – це ще не моя власність і він мені не належить. Ще індуси рідко бувають дратівливі. Впевнена, що в них той самий людський набір якостей, ніяких чудес, просто вони вміють себе опановувати, більше розуміють себе. Хотілося б, щоб нас з дитинства якось вчили пізнавати самих себе. Вдома або у школі. Мені нещодавно підказали, що цей предмет міг би називатися“саморефлексія». Де діти записували б свої думки: що відбулося зі мною за день, що мені подобалося, що ні, чому я посварився з сусідом по парті, чому на мене накричала вчителька, чому я потім плакав. Тоді нам легше буде у процесі життя лишатися на одинці з собою, розмовляти з собою, розуміти свої страхи і свої бар’єри, і що важливіше – свої бажання. Тому що життя не таке довге, і глибоко в середині себе ми обов’язково чогось сміливо бажаємо, але зустрічаємося із труднощами і страхами, і тоді ці бажання відходять на другий план, і починається просто існування, перехід з дня у день через ніч.
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СЦЕНА
– Розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до закону про мовні квоти на українському радіо- та телепросторі.
– Кажуть, стало більше української музики на радіо і телебаченні. Не маю підтверджень. Знаєте, коли справа стосується музики, то я не є «за» різного роду заборони. Мені здається, що музика – це одне з небагатьох явищ, яке, навпаки, дає свободу. В музиці можна робити, що хочеш, і вигадувати, що хочеш, це поле для творчості, польоту фантазії, вона не дає нам закам’яніти, зануритися в побут. Історично склалося, що в нас двомовна країна. Мені не хотілося б, щоб талановиті музиканти, які класно пишуть тексти російською, починали писати такі собі тексти українською, щоб попасти на радіо. А музикантам по природі потрібна увага, і через квоти вони це вже роблять.
– Як ви в загальному оцінюєте сучасну українську музику і сцену?
– Вона стрімко розвивається. Музиканти багато працюють.
Також радісно, що окрім феномену Олега Винника, хранителя традицій радянської естради, в нас є артисти, які цікавляться західною музикою, а деякі взагалі в свою творчість вкладають багато свого власного досвіду і самих себе, не намагаючись нічого цілеспрямовано запозичувати.
– Кого із своїх колег-виконвців ви вважаєте гідними представниками сьогоднішньої української сцени? Через кого нині звучить Україна?
– Якби я хотіла поставити іноземцям українську музику, щоб передати наші етнічні особливості, я б поставила «ДахуБраху», це ідеально для такої презентації: “Це найбільше схоже на Україну”. Також «Один в каное». В Ірин голос (солістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак – прим. редакції) вкладено емоційний інтелект, тому не обов’язково знати українську і розуміти, про що вона співає, щоб відчути цю творчість. Для української музики історично багато значать «ВВ» та “Океан Ельзи”.
ТВОРЧІСТЬ VIVIENNE MORT
– З ким, передусім, співзвучна ваша музика? Як ви бачите своїх слухачів? Які вони?
– Дуже дивні люди. Я не знаю, звідки вони взялися і чому це роблять. Але у них у всіх є спільне – якась беззахисна доброта. Можливо, на час концерту, але вони стають довірливими, і потім підходять і різними способами стараються дізнатися – “а ти чесно така?” Хочуть, щоб завжди була Пташечка, втілення тендітної доброти. І я стараюся показати, що ми з ними не хороші і не погані. Ми в нулі і перед нами вибір. Хочеш – старайся бути хорошим, хочеш – будь підлим, щоб бути злим і підлим – тут взагалі, ніяких перешкод.
Одне ясно: між мною і слухачами – зв’язок.
– Яку високу мету несе в собі творчості VIVIENNE MORT? І чому вона у мінорі?
– Мені складно говорити про творчість. В момент написання я мало що усвідомлюю. Але знаю, що в мінорі мені більше вдається. Так я відчуваю.
Думаю про мету своєї творчості і навіщо вона мені. Мабуть, це те місце, де я найкраще можу проявити свої здібності. Ще до написання пісень мені подобалося бачити красу. Я не знаю, чи приношу користь людям. Можна сказати, що я створюю свою хмару і затягую в неї інших.
– А як щодо культури, літератури, мистецтва? Хто є вашими натхненниками? Які книги читає Даніела Заюшкіна? Фільми яких режисерів дивиться?
– Останнім часом дивилася Андрія Звягінцева, Сергія Лобана, Юрія Бикова, планую ще трохи подивитися Сокурова, Кончаловського, все, що не бачила Лунгіна, в кінці заполірую Братом-2 і чао. Для цього можна навіть зняти квартиру на Борщагівці з видом на осінню електростанцію. Коли мене будуть провідувати в реанімації, я попрошу записати на флешку фільми з Луі де Фюнесом, всі серії “Поліцейської академії” і пригоди Містера Біна.
Читаю зараз збірку п’єс і розповідей Дмитра Ліпскерова, раджу тим, кому подобаються твори Милорада Павича і Набокова.
Оксана Мойсенюк для UAPORTAL.CZ
Автор фото – Tomáš Kozel